Спочатку їй писали якісь дивні чоловіки, тому Людмила навіть не думала відповідати на повідомлення, або ж відповідала через раз. Але згодом з’явився він — справжній принц, наче з казки. Красивий, серйозний, ввічливий — ідеальний кандидат.
— Людмило, не втрачай свій шанс! — підбурювали подруги. — Таких чоловіків на дорозі не знайдеш.
І вона вирішила ризикнути — погодилася на побачення. У цей же вечір Артем, її колишній чоловік, завітав, щоб забрати речі, які залишив після розлучення.
— Куди це ти так вирядилася? — запитав він похмуро.
— Не твоя справа, — холодно відповіла Люда. — Тепер я вільна жінка.
Артем похмуро насупився.
— Людо, скільки разів мені ще повторювати? Я винен, визнаю. Але невже не можна дати людині другий шанс? Навіть у суді дають можливість виправитися. Ми ж не чужі одне одному.
— Хай держава й дає тобі шанс, — відрізала вона.
Артем стояв розгублений, і на мить Люді навіть стало його шкода. Але згадавши про шубу в коридорі, вона знову відвернулася.
— Можу я залишити свої фотоапарати? — запитав він. — У гуртожитку їх точно вкрадуть.
— Залишай, — знизала плечима Люда.
Побачення з Владиславом було чарівним. Він поводився ввічливо, не тиснув на неї, розумів, що їй потрібен час для відновлення після розлучення. Це навіть надихнуло Люду запросити його на чай — звичайний, без натяків. Разом вони зайшли до кондитерської, вибрали тістечка, а вдома Люда заварила смачний чай, який їй привезла подруга з Індії.
Це було останнє, що вона пам’ятала. Прокинулася вночі з сильною спрагою, випила води й знову лягла спати. Проте вранці на неї чекав шок: зникли всі її коштовності, гроші, які вона ховала у маминій скриньці, і… фотоапарати Артема. Їй було особливо соромно за останнє.
Люда одразу розповіла Артему про все, що сталося, і заявила про крадіжку до поліції. Він не став її лаяти й навіть відмовився взяти гроші за втрачену техніку, хоча серед фотоапаратів були дуже дорогі моделі.
— Як ти тепер працюватимеш? — запитала вона зі сльозами на очах.
— У мене є один фотоапарат, вистачить, — відповів він.
Люда все одно з кожної зарплати переказувала Артему гроші — їй не хотілося залишатися перед ним у боргу.
Напередодні Нового року Артем повідомив, що летить до Таїланду. Там він планував фотографувати туристів, як його друг, який займався цим уже кілька років.
— Може, я залишусь там назавжди, — сказав він.
Він залишив їй подарунок і попросив розпакувати його на Новий рік. Люда не втрималася й відкрила подарунок одразу. У коробці лежали її сережки та браслет, які вона втратила. Поруч була листівка:
«Я обійшов ломбарди й знайшов твої прикраси. Поліцію також повідомив. Обручку знайшов, але подумав, що ти не захочеш її бачити».
Люда довго сиділа з прикрасами в руках. Як він дізнався, наскільки вони важливі для неї? Чому він не шукав намисто, яке сам їй подарував? Він так добре її розумів…
Не гаючи часу, Люда викликала таксі й помчала в аеропорт. Вона навіть пообіцяла водієві потрійний тариф. Але коли прибігла, посадка на рейс уже завершилася. Люда важко сіла на лаву, розгублена й засмучена, аж раптом почула знайомий голос:
— Людо? Що ти тут робиш?
Перед нею стояв Артем із валізами та фотоапаратами.
— Хотіла забрати свою обручку, — зізналася вона, не стримуючи сліз.
— А ти чому не полетів?
— Хотів повернути тобі обручку, — усміхнувся він.
Через місяць вони разом полетіли до Таїланду, хоч і ненадовго — лише на два тижні. Інколи другий шанс може змінити все.