Не знаю чому, але в пологовому будинку нас усіх називали «жінками», хоча більшість із нас були зовсім молоді. У палаті нас було дванадцятеро, і кожна з нас невдовзі мала привести у цей світ нове життя. Серед усіх вирізнялася Світлана – з великим животом, трохи незграбна і зовні не надто приваблива. Ми всі виглядали не найкраще, але Свєта здавалася окремим випадком: дуже повна, з обличчям у набряках.
Наша палата була на першому поверсі, тому чоловіки могли заходити до нас. Ми постійно думали, чи прийде хтось із них сьогодні. Багато з них працювали цілий день, дехто взагалі жив у іншому місті. Часто ночами породіллі плакали, якщо не бачили чоловіків, але всі розуміли, що потрібно перетерпіти цей важкий період.
До Свєти приходив хлопець – невисокий, рудий і завжди в кепці. Ноги в нього були трохи криві, та й сам виглядав не красенем. Але він приходив щодня, приносячи алюмінієву каструлю, загорнуту в ковдру. У каструлі завжди була гаряча й дуже смачна картопля. Кожного разу!
Світлана іноді ділилася зі мною частуванням, адже мій чоловік не міг приходити щодня. Між ними, здається, було мало слів – він просто передавав їжу і йшов, очевидно, долаючи довгу дорогу, адже жив далеко.
Згодом нас усіх благополучно виписали, і кожна пішла своїм шляхом.
Через 15 років я випадково зустріла Свєту на вулиці. Вона знову була вагітна – чекала вже четверту дитину. І я її майже не впізнала: така ж повна, але водночас дуже красива. Біля неї – троє дітей, усі симпатичні й доглянуті.
У якийсь момент до нас під’їхала дорога іномарка. З машини вийшов той самий рудий хлопець, який приходив до неї в пологовий будинок. Він ввічливо привітався, посадив дружину й дітей у машину, і вони поїхали.
Тоді я зрозуміла одну просту істину: люблячий чоловік – як та алюмінієва каструля в ковдрі. Неважливо, який вигляд зовні. Важливо – що всередині.