Мені було 25, коли я одружився. Лейлі, моїй дружині, тоді було 23. У шлюбі ми вже чотири роки, дітей ми не маємо. У цьому, власне, і наша проблема. Я дуже хочу дітей, дуже люблю їх, а моя дружина – проти. Мовляв, я мало заробляю, і ми не зможемо утримувати дитину. Але я так не думаю. Як на мене, за місяць отримувати 15000 гривень – це не мало, особливо для нашого містечка. Та й плюс дружина отримує близько восьми тисяч. Цілком би вистачило. Але ні. Вона думає, що якщо залишиться в деkреті, моїх зароблених rрошей не вистачить на дитину.
Але я так не вважаю. Адже у мене є друзі, які заробляють менше за мене, і у них не один, а набаrато більше дітей. Нормально встигають. Але цими прикладами я не можу переконати її. Вона вважає, що дитина у наш час – недозволена розкіш. Потрібно відповідально підійти до цього питання. Але ж я цілком серйозно налаштований. Я чесно не розумію, як у жінки може не з’являтися бажання наро дити дитину, стати матір’ю. Через цю історію я всерйоз почав думати про роз лучення.
Знайду собі таку жінку, яка захоче дітей та буде рада стати матір’ю. Якщо слухатиму дружину, то нам треба почекати ще три роки. Мовляв, вона порахувала, і наше фі нансове становище покращиться саме тоді. Але не хочу я в 32 стати батьком лише першої дитини. Я хочу двох дітей: доньку та сину. Хочу гуляти разом із ними, як це роблять мої друзі. Та й будь-який нормальний чоловік хоче продовження свого роду.
Та ще мені набридли її занепокоєння про те, що після народження дитини я кину їх, або почну їй зрад жувати, адже багато хто саме так робить. Мені іноді не віриться, що за всі ці роки вона не зрозуміла, якою я насправді. Що я не »всі». У мене є свої пріоритети. Зараз не знаю як вчинити, як їй переконати у протилежному. Чи, може, не варто? Просто знайду ту, яка зрозуміє та підтримає мене?