Свекруха у мене диво. Не в тому сенсі, що диво, яка гарна”. І не в сенсі “диво в пір’ї”. Але вона таке може вчудити, що, як то кажуть: і сміх, і гріх… Нещодавно свекруха попросила у мене валізу. Тобто передала через чоловіка, щоб я приготувала валізу (я сиджу вдома в декреті, а вона у нас велика, шкіряна, на коліщатках). – Навіщо їй валіза? – поцікавилася я у чоловіка. – Вона у подорож зібралася? – Не знаю. Сказала: “Треба!”, – відповів чоловік. Гаразд. Витягла я валізу в передпокій , сиджу, чекаю на свекруху. Прийшла. – Привіт. Де валіза? – Добрий день.
Та ось вона стоїть, – вказала я на неї, і спитала, – Софіє Анатоліївно, а навіщо Вам валіза? – Треба! – З таємничим виглядом відповіла вона і пішла. “Треба!” Вона що, інших слів не знає. Ну, не хоче говорити, і не треба. Повернулася свекруха за дві години, котить валізу на кухню, відкриває, а там… м’ясо! Я здивовано витріщилася, потім як представила обличчя продавців на базарі, що дивилися на жінку з валізою, розхихикалася. – Чому з валізою? – Запитала у свекрухи. – Тяжкості краще котити, а не на руках носити, – з філософським виглядом відповіла свекруха.
– Але ж у нас є м’ясо! Ми не просили купувати, – сказала я. – Це не для вас. Це для мене. Син до мене привезе, коли відвідати мене збереться, – відповіла вона. – То сказали б мені. Я купила б. У м’ясі я краще розбираюся, – поскаржилася я. – Так і краще, – фиркнула свекруха, – Та й від дитини тебе відривати не хочу. Ой, мій автобус скоро! – І з цими словами пішла. Навіть онуку відвідати не зайшла. А та спала тим часом. Чоловік теж був здивований, що мама з покупкою м’яса звернулася не до нього, а сама вирішила приїхати з села.