Забутий у свої 85: на день народження ні син, ні донька не приїхали…

Михайло сиділа на лавочці в лікарняному сквері, змахуючи сльози. Сьогодні їй виповнилося 85 років, але ані син, ані дочка не приїхали, навіть не привітали. Лише сусідка по палаті, Анна Сергіївна, подарувала їй маленький сувенір, а санітарка Анета пригостила яблуком на честь дня народження. Пансіонат, де перебувала Михайло, був досить пристойним, але персонал ставився до всіх із байдужістю. Сюди часто привозили літніх людей, коли вони ставали тягарем для своїх дітей.

 

Сина привіз Михайло до цього пансіонату, запевняючи, що вона повинна відпочити та трохи підлікуватися. Насправді вона просто заважала невістці. Квартира належала їй, але син умовив її підписати дарчу на себе, обіцяючи, що вона залишиться жити вдома. Після цього син із сім’єю переїхав до неї, і почалися сварки з невісткою. Спочатку син підтримував матір, але згодом сам почав на неї кричати.

 

Якось син завів розмову про те, що їй треба відпочити в санаторії. Михайло з гіркотою запитала:

 

— Ти хочеш мене здати в притулок, синку?

 

Син почервонів і, зніяковіло відвівши погляд, відповів:

 

— Мамо, це всього лише санаторій, ти відпочинеш там місяць і повернешся додому.

 

Але коли він відвіз її, підписав документи та швидко поїхав, більше не приїжджав. Лише один раз навідався з двома яблуками та двома апельсинами, швидко поцікавився, як справи, і, не дослухавши, поспішив геть.

 

Минуло вже два роки, і Михайло зрозуміла, що додому вона не повернеться. Якось вона зателефонувала за старим номером, але на іншому кінці слухавки відповіли чужі люди: син продав квартиру і зник. Сльози не могли змінити нічого, але найгірше для Михайло було усвідомлення, що вона образила свою дочку, Дашу, заради сина.

 

Даша не розмовляла з матір’ю вже двадцять років. Коли їй потрібні були гроші на лікування чоловіка, Михайло відмовила, бо всі кошти віддала синові. Тоді Даша пішла зі словами, що більше не вважає її своєю матір’ю.

 

Якби час можна було повернути назад, Михайло вчинила б інакше. Але минуле не змінити. Вона повільно піднялася з лави, прямуючи до пансіонату. І раптом почула голос:

 

— Мамо!

 

Серце затріпотіло. Михайло повільно обернулася і побачила Дашу. Її ноги підкосилися, і вона мало не впала, але дочка підбігла й підтримала її.

 

— Нарешті я тебе знайшла, — сказала Даша. — Брат не хотів сказати, де ти, але я пригрозила судом через незаконний продаж квартири, і він зізнався.

 

Вони разом увійшли до будівлі й сіли на кушетку.

 

— Пробач мені, мамо, — почала Даша. — Спочатку я була дуже ображена, але потім стало соромно. Недавно ти мені наснилася — ніби блукаєш у лісі й плачеш. Я все розповіла чоловікові, і він сказав, що треба їхати й миритися. Приїхала за твоєю старою адресою, але там уже чужі люди. Довго шукала тебе, але нарешті знайшла. Збирайся, тепер ти будеш жити зі мною. У нас великий будинок біля моря, і чоловік сказав, що якщо матері погано, треба забрати її до нас.

 

Михайло обійняла дочку і заплакала, але цього разу сльози були від радості.