Павло працював у відомій компанії. Він був добрим співробітником. Директор сказав, що він мав перейти до іншого відділу. Павло насупився: так було шкода залишати цей затишний кабінет, віддавати свої напрацювання невідомо кому і переходити до того напіврозваленого відділу. Зарплату, звісно, пропонують хорошу. Але ж не в грошах щастя? Спокій таки дорожчий.
Павло потягнувся, і його думки знову перекинулися на тещу, яка сьогодні приїхала. З матір’ю дружини, Людмилою Петрівною, у них не склалося з самого початку. Точніше, з того моменту, як Катя за першої ж великої сварки раптом заявила: -Права була моя мама, що не пара ми з тобою, умовляла мене не поспішати, подумати, а я не послухала її.
Павло вже встиг звикнути, що при сварці Катя могла наговорити Бог знає що, а наступного ранку про це благополучно забувала. Характер був у неї такий. Він це одразу зрозумів, тому швидко її прощав, але ті слова про тещу чомусь були дуже неприємні і міцно запали в душу, тому тепер при кожному приїзді її матері він зберігав горду мовчанку.
У принципі й сама Людмила Петрівна не вирізнялася балакучістю. Теща намагалася приїжджати ненадовго, мабуть, їй теж була тяжка присутність зятя. Була п’ятниця, і тоді Павло зазвичай заходив у кафе зі своїми колегами. Сьогодні він вирішив не піти з ними. Павло тихо відчинив двері квартири своїм ключем, роздягнувся і крадькома зазирнув на кухню.
Там теща з дружиною готували вечерю та захоплено розмовляли. З перших слів він зрозумів, що йшлося про нього. Мама питала, чи часто чоловік гуляє, чи сваряться вони. Але останні слова були надзвичайними. Вона сказала, що чоловіка треба надихати на подвиги, вірити в нього, тоді йому захочеться виправдати твою довіру. Він знову обережно глянув на кухню.
Жінки стояли, обнявшись. Павло повернувся до дверей, відчинив їх і навмисне голосно зачинив, а потім зайшов на кухню. Вони стояли і дивилися на нього якимись просвітленими очима. А він підійшов і мовчки обійняв їх обох. Потім охриплим від хвилювання голосом промовив: – Ну, вітайте мене, у мене завтра нова посада! – Вітаємо, Павлику! – посміхнулася Людмила Петрівна, непомітно підморгнувши Каті. – Ми віримо в тебе! – Дякую … Мамо ! – відповів зворушено Павло.