Свою матір Єва не пам’ятала. Вона померла під час пологів. Батько Іван залишився один з маленькою донькою, адже нікого з рідних у них не було. Дещо — хто радив віддати дівчинку в притулок, але Іван і слухати про таке не хотів: Єва — єдина рідна кровинка. Кожен день заходила до них їхня сусідка Марія, вдова, яка виховувала 13-річного сина. І вечеря принесе, і малу Єву спокутує, нагодує, на руках носила, коли вона плакала. Дивлячись блакитними оченятами на Марію, Евочка вимовила перше слово «мама». Марія знітилася. Струмінь дивного відчуття пронизав кожну її клітинку, а з Іванових очей горошинами покотилися сльози. «Ти чуєш, Марія? Дочка мамою тебе назвала. Так будь нею ». Він тепло глянув їй в очі, чекаючи відповіді.» Ще встигнемо поговорити. Давай спершу повечеряємо », — сказала Марія, почервонівши.
Вона була на десять років старша за Івана. Але не тільки це насторожувало Марію. Вона не знала, як сприйме таку новину її син Степанко. Однак син розсудив по-дорослому: «ми і так вже давно сім’я ». Вони об’єднали в одне свої подвір’я, обгородивши його. Разом обробляли город, возилися на господарстві, виховували детей.С любов’ю і повагою ставилися один до одного. Щасливими іскорками світилися очі Марії: і не скажеш, що була старша за чоловіка. Однак таким короткочасним було їх тихе сімейне щастя. Якось Іван коня напувають, розчісувала його густу гриву. І не встиг отямитися, як впав від удару копита.
Різкий біль в животі вирвав сильний крик з його грудей. На крик вибігла з дому перелякана Марія і побачила, як Іван корчився від болю. Викликала «швидку». Три доби лікарі боролися за життя Івана, але врятувати його не вдалося … У неповних сорок Марія вдруге овдовіла. Степанко вступив до профтехучилища на будівельника. Там і гуртожиток дали, і харчуванням забезпечили, що було тепер для них важливо, адже н руках Марії була мала Єва. Степан зі стипендії купував дівчинці якийсь подаруночок. Єва бігла ще здалеку, коли він з’являвся у дворі. Одного разу Степан привіз дівчинці ляльку. Єва, сівши у нього на колінах, сказала: «Спасибі, татусю». Щось обірвалося Марії всередині, коли побачила збентеження сина. «Не звертай уваги. Єва перед тим розглядала альбом з фотографіями свого тата. Питала, де він.
Я сказала, що поїхав далеко. Мабуть, якась схожість знайшло з тобою. Нічого, забуде … » Але Єва і надалі кликала Степана татом. Всі вже звикли до цього і не звертали уваги. Після закінчення училища Степан відслужив в армії і повернувся додому змужнілим, підтягнутим, красивим. Марія чекала, що призведе до хати невістку, але проходив рік за роком, а Степан ніби не помічав дівчат. У клуб не ходив. З роботи — додому. Завжди щось майстрував, переробляв, оновлював. «Для Єви намагаюся. Он, яка красуня підростає! Скоро старости в хату прийдуть», — говорив. Одного осіннього дня Марія збирала картоплю на городі, як несподівано втратила свідомість.
Посилалася на втому, але на наступний день не могла звестися з ліжка. Її нудило, крутилося в голові, не слухалися ноги. Степан повіз її в обласну поліклініку. Діагноз, який поставили його матері, приголомшив: у Марії пухлина мозку. Світ зупинився для Степана. Що робити, як діяти? «Я б порадив забрати матір додому. Нехай вмирає в рідних стінах », — сумно сказав лікар. Марія чахнула на очах. Всі дні і довгі безсонні ночі не відходила від неї Єва. Ховала заплакані очі, не увляла, як буде жити без своєї доброї, лагідної мами. Перед смертю Марія попросила Єву залишити її наодинці зі Степаном. «Прошу тебе, синку, ніколи не залишай Єву. Насправді ви ж чужі, розумієш? І з ніким їй не буде так добре, як з тобою. А тобі — з нею …», — мовила ледь чутним голосом.
Після похорону Степан все частіше згадував слова матері, вникав в їх сенс, і тільки потім зрозумів — Марія просила його одружитися з Євою. Але хіба таке можливо? Адже був для неї і братом, і татом. А тепер чоловіком ще має бути? О, ні, він не зможе виконати мамину останнє прохання. Степан оселився в своєму будинку і вже в ньому став переставляти все по-своєму. Єва не розуміла його. Чим завинила перед ним, що Степан став її уникати? Їй бракувало його голосу, веселого сміху, дружніх бесід. Мало не зомліла, коли одного разу, прийшовши з роботи, побачила, що він відгородився від неї.
Якось голова радгоспу, де Єва працювала бухгалтером, надав їй премію. Вона купила шампанське, торт і пішла до Степана. Стала на порозі. Така красива, сяюча. «Відзначимо мою першу премію, Степанка?» — сказала. Її щоки запашналі рум’янцем, серце сильніше забилося в грудях. Степан ніби скам’янів. Зачаровано дивився на Єву і не міг вимовити й слова. Він уже не сумнівався, що закохався в неї. Виходить, мати відчула це перед смертю? Напружена тиша повисла в повітрі. Виручила Єва. Переплітаючи слова з тягучими паузами, вона говорила про те, що може, це неправильно, осудливо, гріховно, але вона любить його. І крім Степана їй ніхто не потрібен. У неділю Єва пішла до сповіді.
Священик, уважно вислухавши її, дав згоду на вінчання, адже по крові вони зі Степаном — чужі. Так Степан, якого називала вона і братом, і татом, став її чоловіком. Тридцять років пройшло з тих пір. Степан з Євою виховали двох синів, радіють чотирма онуками. Люди всяке говорили, але вони впевнені, якщо в серці живе любов, потрібно набратися терпіння і переступити через людські пересуди, вміти зберегти свої почуття. Щоб вони не згасли з роками. А ще Степан з Євою тепер точно знають: так вже закладено Господом, що материнське серце ніколи не помиляється, благословляючи дитини на світлу долю …