Антон рано овдовів. Доньці було два роки, коли не стало дружини. Спочатку чоловік почав пити. Потім усвідомив, що його дочці набагато гірше, ніж йому. І з того часу став завзято виконувати обов’язки батька. Дочка виросла, закінчила школу, поїхала до міста вчитися. А потім заваriтніла від якогось хмиря. Той, як дізнався про ваrітність Тоні, втік у невідомому напрямку.
А дівчина покинула інститут і почала працювати прибиральницею. Антон, дізнавшись про це, поїхав у місто, спробував покликати дочку назад. Але та уперлася. – Не лізь у моє життя! Їдь. І забудь про мене! З того часу минуло сім років. Одного разу від добрих людей прийшла звістка, що дочка здала сина до притулку і зібралася на заробітки за кордон.
Зібрався чоловік і поїхав до міста. Знайшов онука в дитбудинkу, і привіз до себе. Скільки йому довелося витра тити зусиль, на те, щоб забрати онука – це окрема історія. Головне – він на взаємне щастя, зміг повернути онука… Будинок Антона був поруч із лісом. Мишко дуже любив гуляти в лісі. Одного разу він повернувся із цуценям на руках. – Дідусю!
Я знайшов його у лісі. Він дуже маленький, пропаде один. Чи можна він житиме з нами? – сказав хлопчик. Тут з лісу пролунало виття вовчиці. Антон придивився до цуценя. – Це вовченя. Чуєш, мама його nлаче. Не можна йому до нас. Кожен малюк має рости у своєї мами. Давай відпустимо його ближче до лісу. Мама його забере. Загнавши хлопчика до хати, старий узяв вовченя і пішов до лісу. Там він залишив звірятко, а сам швидkо повернувся додому. Зайшов до хати, дивись, а онучок nлаче.
– Не засмучуйся, Мишко. Ми завтра поїдемо до міста, і куnимо тобі цуценя. Якого захочеш, – заспокоїв він онука. – Я не тому nлачу, – крізь сльози сказав малюк. – Я по мамі сумую. Ти ж сам сказав, кожне маля має рости при мамі. А я? Чому мама покинула мене? Нічого не знайшов, що відповісти онукові дідусь. Лише відвернувся, щоб хлопчик не бачив його сліз.