Петро прийшов до лікарні до дружини, щоб відвідати її перед випискою. Дружина сиділа на ліжку і годувала дитину грудьми. -Танечка, дай же мені на дочку подивитись! Петро нахилився до дитини, але дружина махнула рукою в інший бік. -Так он же вона! Лежить і губи підтискає, як твоя мама, не дарма все ж таки її ім’ям назвали. Петро здивовано завмер і повільно обернувся у бік, який вказувала дружина. Там справді лежала донька. -Так, я не зрозумів. А то тоді хто? Чому ти чужу дитину годуєш? Петрові це не сподобалось.
Чому їхня рідна дочка лежить осторонь, а на руках дружини чужа дитина лежить і почувається, як у себе вдома? -Ну, його всі жінки, які мають багато молока, годують. Тут така страшна історія, навіть повірити важко. Погляд дружини сильно зник, у краєчках її блакитних очей майнули сльозинки. -Це студентка народила якась потай і викинула у сміттєпровід.
Він тієї ж ночі народився, що й наша дочка. Вижив один, голий. А ти пам’ятаєш який холод був тієї ночі? Петро здригнувся від картини, що постала перед очима. -І що тепер із ним буде? -Сподіваюся, що хтось усиновить. Петро глянув на хлопчика іншими очима. — Петро, а давай ми візьмемо його, га?!
Він народився тієї ж ночі, що наша дочка! Це доля. -Тань, Ну не починай. Навіщо нам чужа дитина? Ми й самі сина народимо. Таня заплакала. Петро від такої бурхливої реакції розгубився ще більше. -Лікар сказав, що я не можу більше народити. А ти так мріяв про сина! І я теж хочу синочка. Петро, ну як ти не розумієш, це дар божий. Це маля нам було послано! У той момент, коли Петро хотів заперечити, малюк відірвався від грудей і подивився чоловікові просто у вічі. Він дивився якось дуже проникливо, наче в саму душу. Петро завмер, то нічого й не сказав. Вони малюка всиновили.