У Тані не було нікого, тільки одна бабуся. Вірніше батьки були, як же без них, але коли дівчинці було два роки їх не стало. Таня і не пам’ятала їх зовсім, знала тільки по фотографіях, так за розповідями бабусі Каті. – Тато в тебе красенем був. Він, коли в наше село приїхав, так все дівки за ним бігали. А він маму твою полюбив. Її не можна було не полюбити.
Вона у мене була як берізка біла. Струнка, гарна, роботяща. Ось він її і взяв з собою в місто. Ех, якби знала я, що таке трапиться, то ні за що б її не відпустила. Тепер одна втіха мені залишилося на старості – ти моя внучечка, – говорила бабуся Катя, цілуючи внучку в біляву голівку. Таня дивилася на мамині фотографії та їй неодмінно хотілося бути такою ж красивою, щоб її називали берізка.
А поки що вона жила з бабусею в селі, ходила в школу і радувала хорошими оцінками. Як і всі діти Таня чекала літніх канікул. Не тільки тому, що можна не вчитися, а тому, що на літо в село приїжджав Остап. Бабуся Остапа жила по сусідству, тому діти здружилися відразу. – Молодий і молода, всюди нерозрізнений! – кричали їм услід сусідські діти.
На що Таня сварилася, а Остап сміявся. – Та ну їх. Вони ж не розуміють нічого, – говорив він і брав Таню за руку, щоб разом піти на околицю села. Але тоді було дитинство, тоді все здавалося дитячим і природно простим. Зараз Тані було чотирнадцять років і вона закінчила восьмий клас. Попереду ще два роки навчання в школі, а потім треба думати про майбутню професію.
Ти ким хочеш стати, Таня – питав Остап, коли вони сиділи на своїй улюбленій галявині, посипаною блакитними незабудками. Вона трохи помовчала і, зірвавши квітку, відповіла: – Учителькою, як моя мама. Вивчусь, приїду в село і буду вчити діток. Остап ліг, закинувши руки за голову і, дивлячись в блакитне небо, по якому носилися ластівки, мрійливо сказав: – А я буду льотчиком. Я хочу літати високо над землею, як ці птахи і дивитися на світ їхніми очима. Таня посміхнулася, Остап завжди був мрійником і романтиком.
Він читав книги про авіацію і захоплювався льотчиками і їх подвигами. Остап сів, взявши Таню за руку, серйозно запитав: – А ти будеш мене чекати? Вона подивилася в його блакитні як бездонне небо очі і тихо відповіла: – Буду. Він наблизив до неї своє обличчя і боязко поцілував в губи. Перший поцілунок, це як перший звук від новонародженої дитини – несміливий і наполегливий одночасно. Таню переповнювало щемливе відчуття, коли вона бачила на своєму вікні букетик блакитних незабудок, які щоранку приносив їй Остап.
-Ти моя незабудка, – шепотів він їй, цілуючи на прощання. Літо, наповнене щасливими мріями і першим коханням, закінчилося швидко. Остап їхав в місто, а Таня залишилася його чекати. Він писав листи, які вона складала в коробку з-під взуття. Там же зберігався засушений букетик незабудок, як пам’ять про перший поцілунок. А потім було літо без нього. “Прости, моя мила незабудка! Цього літа мені потрібно готуватися до вступу в льотне училище. Я цілими днями сиджу в бібліотеці і читаю, читаю, читаю.
Але вечорами згадую тебе. Ти мені снишся, Таня “, – писав Остап, вкладаючи в конверт малюнок, де він ручкою малював букет незабудок. А ще через одне літо і сама Таня поїхала вступати до педагогічного інституту. Листи від Остапа стали приходити все рідше, поки зовсім не припинилися. Вона вивчилася на вчительку і, як мріяла, приїхала в своє рідне село, щоб навчати дітей. Через деякий час Таня вийшла заміж за чудову людину, який душі в ній не чув.
Вона відповідала йому взаємністю, але ні-ні, та й зітхала дивлячись на блакитне небо, по якому, залишаючи білий слід, летів літак. Йшли роки. Бабусі Каті не стало. Бабусі Остапа теж, а він навіть не приїхав … У Тані народилися діти, двоє прекрасних синів, які виросли і поїхали в місто вчитися. Одного разу раптово не стало чоловіка … Ось і стала Таня такий же старої, як була її бабуся.
Вона вийшла на пенсію, але продовжувала працювати в сільській школі тому, що не мислила своє життя без роботи. Літніми вечорами вона часто ходила на їх з Остапом галявину і, взявши гілочку незабудок, дивилася вдалину. – Ти будеш мене чекати? – Буду. Луною в серці відгукувалися слова двох закоханих. Але одного разу вона прийшла на галявину і побачила сидячого до неї спиною старого.
Його сива голова дивилася в вечірнє небо, а в руці він тримав букетик блакитних незабудок. -Остап, – прошепотіла вона. Старий повернувся і їх очі зустрілися. -Ось я і повернувся до тебе, моя незабудка, – сказав він, притискаючи її суху руку до своєї морщіністієї щоці. І безслідно розтанули роки очікувань і нездійсненних надій. І канули в лету гіркі хвилини розчарувань, коли його тремтячі губи доторкнулися до її теплою щоці. І ось на небі вже з’являються зірки, а на річку опускається білий туман. Але на галявині сидять двоє, тісно притулившись один до одного і, тримаючись за руки …