Я завжди вірила в долю і знала, що нічого просто так не відбувається. Я втратила свого чоловіка кілька років тому і, щоб було на що жити, вирішила здавати одну зі своїх кімнат. Квартирантом виявився молодий чоловік, Руслан, який був художником, мені він відразу сподобався, він не був схожий на хлопців свого віку, був серйозним, начитаним, ми з ним часто вечорами пили чай на кухні, спілкувалися, ділилися дослідами і поглядами. Я знала, що у нього є тато, який живе в селі, займається господарством, він теж був вдівцем, але я його жодного разу не бачила.
Кожен день, Руслан розповідав про свої проекти, я з ним теж ділилася своїми планами, нам було дуже цікаво удвох. Я йому одного разу навіть натякнула на те, що пора б йому вже дружину собі знайти, але він збентежено відповів, що не знає, як спілкуватися з дівчатами. Після цієї розмови пройшов приблизно місяць.
Якось я прийшла з дому сусідки, виnадково зайшла в кімнату Руслана і побачила, як він працює з натурницею, я миттю вибігла з кімнати, думаючи, що мій юний квартирант зайнятий іншою справою. Він мені потім за чаєм зізнався в тому, що йому подобається ця дівчина, але він не знає, як сказати їй про це.
Вийшло так, що я запросила потім цю дівчину на чай, нібито вибачитися за те непорозуміння, наші молоді потім розговорилися, і лід між ними рушив. Руслан мене ще багато разів дякував за це, і одного разу, він попросив у мене дозволити батькові приїхати і залишитися на деякий час з нами, щоб пройти деякі обстеження. Він навіть сказав, що зможе доnлатити за батька, але я не взяла nлату.
Його батько прийшов, і я не могла повірити, що мене зможе так зацікавити чоловік, ми стали з ним спілкуватися, і виявилося, що у нас дуже багато спільного. Зараз ми плануємо вже два весілля — Руслана і його дівчини і моє весілля з батьком Руслана. Я щаслива і добре, що я прийняла рішення здавати кімнату.