Я був вдівцем досить довгий час після того, як моя дружина пішла в інший світ, коли наш син був ще зовсім маленьким. Ростити його самотужки було нелегко, але я впорався. Потім, 14 років тому, я зустрів чудову жінку на ім’я Ніна, яка теж була вдовою. Ми одружилися, хоч це було просто церковне вінчання, бо так хотіла Ніна.
Спочатку мій син не був у захваті від мого рішення знову одружитися у віці 56 років, але незабаром він прийшов до тями і зрозумів, що мені теж треба жити далі. Я втомився від самотності і хотів знову відчути тепло та затишок сім’ї. Ніна була дивовижною людиною та прекрасною господинею. Наступні 14 років ми провели разом, і це були одні з найкращих років у моєму житті.
На жаль, Ніна нещодавно пішла з життя, і я відчував себе втраченим та розгубленим. Після nохорону дочка Ніни, Наталя, захотіла поговорити зі мною. Я знав, що мова йтиме про спадщину Ніни, оскільки вона не залишила заповіту, і ми не були офіційно одружені.
Наталя здивувала мене, сказавши, що вона єдина спадкоємиця квартири та дачі своєї матері, але мені не треба хвилю ватись. Вона сказала, що я можу жити з ними стільки, скільки захочу, бо я став батьком для неї та дідусем для її дітей. Я відчув величезну полегшення і подяку за те, що мені не довелося збирати речі і їхати з рідного дому.
Наталя навіть запропонувала, що я можу залишитися в квартирі або переїхати на дачу, якщо захочу, бо там є всі необхідні зручності. Я не міг повірити в свій успіх і був глибоко зворушений її добротою.
Я подякував Наталії від щирого серця і пообіцяв, що доnомагатиму їй та її родині всім, чим зможу. Хоча я був спустошений смертю Ніни, мене втішала думка, що в мене залишилася сім’я, яку я зможу підтримувати і яка підтримуватиме мене.